Пам’яті Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка

http://www.facebook.com/groups/251476308286401/permalink/326428320791199/
[Стецюк В.В. Повстання. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2011]

Крайній справа сидить Кость Пестушко

– За нашу кров, за нашу честь,
за кривди нашого народу
гуртуймося іти на герць –
за Україну! За свободу! –
Гукнув отаман Степовий,
і загуло навкруг степами:
"За землю й волю буде бій –
ходім хутчій, братове, з нами!
Допоки нас червона рать
усіх за горло не схопила
і не згребла всього добра,
бери, земляче, свої вила!"
І заюрбився Кривий Ріг.
В Терни, Херсон, Олександрію,
здійнявши куряву з доріг,
свою несе повстанство мрію
про тихе, вольнеє життя
без ВУЧеКа і комісарів,
що селянину майбуття 
готують в злиднях комунарів.
Гартує міць Холодний Яр,
загони степові єднає:
"Веди, отамане! Зброяр
хай дасть набоїв, скільки має!"

Історія Костянтина Пестушка, який народився 10 лютого 1898 р. в селі Ганівка (теперішня Кіровоградська область), відкриває для нас український визвольний рух не лише у часі, але й у просторі. Костянтин Пестушко – він же "Степовий-Блакитний", він же отаман Степової дивізії, він же Головний отаман Холодного Яру; він же заручник польської зради…  
Історія цієї людини – це історія українця, нагородженого двома Георгіївськими хрестами у ході російсько-турецької війни 1914–1918 рр.; це історія петлюрівця під командуванням Нестора Махно; це історія комісара Ганівської волості, який 18 травня 1920 року організував повстання у Червоній армії і на базі повстанців з сучасних Запорізької і Дніпропетровської областей створив легендарну Степову дивізію… 

https://plus.google.com/u/0/photos/107061381822713999052/albums/5843798213465604689/5843798217187041042?pid=5843798217187041042&oid=107061381822713999052

Повстанці Поділля, Холодного Яру, Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Таращанщини повністю нейтралізували на своїй території діяльність Красної армії.

Поляки 9 листопада 1920 р. уклали з більшовиками ганебне перемир'я за спиною своїх українських військових союзників  і це після того, як Перша армія Будьонного отримала нечуваного ляпасу від частин шостої армії під Замостям, а переляканий Тухачевський зі своїм військом втік до німців у полон, бо його рейд  на Варшаву провалився. Шлях на Київ і навіть Москву був вільний. Хоча, так було завжди. Час вже українському керівництву зрозуміти, що сподіватися на підтримку іноземних держав може лише вкрай обмежений  у розумових здібностях  чиновник, або відвертий зрадник. Будувати всю зовнішню і внутрішню політику треба лише покладаючись на власний український народ. Знайти гасла, які б об’єднали всіх українців і не лише України, але і всього Світу. Виховувати молодь на прикладі неперевершеного геройства  українських лицарів української незалежності, вивчати той безцінний досвід і враховувати всі помилки попередників, щоб не ходити як сліпа кобилка коногона по колу, а вийти на інші ширші краєвиди.

Безробіття вже «достало». В  міжрайонному центрі зайнятості населення мені запропонували тимчасово по договору попрацювати у районній філії « райавтодор». Зарплату згідно договору обіцяли платити двічи на місяць. До закінчення тимчасової роботи залишився тиждень. Гроші платити ніхто поки не збирається. Постійним робітникам виплату зарплати затримують на місяць.

24 квітня 2013 року у філії не було навіть грошей на бензин. Тому нас, мене, Олександра, Сергія, Миколу і Петра, направили рубати поросль на обочині просто пішки за територією філії і за вивіскою з назвою міста по правій стороні дороги. Ставили нас рубати поросль через п’ять метрів один від одного. Петро працював бензокосою з фрезою. Поступово відстань між нами скоротилась до 1 метра. Так робити було веселіше, була можливість перекинутися словом, похвалитися тупістю сокир. Пообідавши, я під час обіду трохи пройшов уперед і в кущах, під розлогою акацією, за поворотом шляху, побачив міну з ротного міномету з пошкодженим переднім капсулем.

Про знахідку повідомив керівника філії. На місце знахідки приїхав майор міліції, який, ні слова не розумів українського. Прикриваючи власне невігластво, він попросив мене підписатися, що я можу спілкуватися з ним без перекладача. Я засміявся: «Я взагалі-то з РФ приїхав, тому підпишу». Підписав і акта, що я не знаю, звідки взялася та міна.

На другий день, 25 квітня, знову не було бензина, і нас вже сам керівник філії направив на ту саму дорогу, але рубати порослі треба було на іншому боці дороги. Переходячи з місця на місця, все ближче до дерева, під яким лежала міна, я помітив, що сумки з нашою їжею і водою, що кожен брав собі окремо, переносить Вадім. По обіді, Юрко запропонував зіграти в дурня. Він же повідомив, що міну забрали сапери. Потім знову рубали поросль, яка ставала все вище, і досягала вже більше 3 метрів висотою. Я звернув свою увагу на те, що Вадім і Юрко, яким сьогодні довірили сокири (замість Олександра і Сергія), небезпечно близько біля мене почали рубати поросль. Зауваження я їм робити не став. Просто встав і пішов до Петра. Звернув увагу, що йому тяжко пиляти такі дерева. Запропонував пиляти не всі ці дерева, а більші залишати, через кілька метрів. Щоб Петру було пиляти легше, став допомагати йому валити ті дерева і прибирати їх, щоб не заважали. Щоб стояти якнайдалі від фрези, я нахиляв, чи штовхав дерева сокирою московською плескатою. Дерев було багато, цілі зарослі. Підійшов до сумок, витяг зі своєї пляшку води і випив. Трохи порубав. Якась нелегка знову понесла мене до Петра. Подумав, що тримати над його головою сокиру може бути небезпечно для нього. чергова деревина була дуже гіллястою і колючою. Акація. Її я обережно взяв за гілку, щоб не пошкодити руку. Тут побачив, що моя ліва нога стоїть небезпечно близько до фрези. Прибрати її я не встиг. Коса хитнулася, ніби фрезі приїлася тверда деревина, вона побачила м'ясо і пірнула під холошу моїх штанів.

Я відскочив вбік і ліг. За актом це сталося о 15 годині 40 хвилині. Я зняв рукавиці і сунув під коліно, зігнувши його, щоб зупинити кровотечу. Зняв берць і носок. 

Пальці на нозі мене слухалися. Хтось з натовпу сказав, що треба би було перетягнути ногу ременем. Я зняв свій, подав Петру, що розглядав рану. Він сказав, що кровотечи нема. Я достав мобілу і хоч там не було ні копійки набрав номер 112. Повідомив, що травму отримав на трасі, в якому напрямку і недалеко від міста. Побачив, що вже під’їхала якась машина, з якої вибігли механік і робітник філії. Хтось сказав, що швидка вже їде. Я вибачився перед оператором. Дійсно. Скоро біля нас зупинилась машина швидкої допомоги. Мене поклали на носилки, розлучивши з понівеченим моїм берцем. У вікні співчуваючи  заглянула акація, під якою я знайшов міну. Швидка зрушила з місця. У прийомному покої мені швидко надали висококваліфіковану медичну допомогу. Лікар попередив, щоб я не дай Боже не ставав на хвору ногу, бо він зшив пошкоджений ахіл. Я настояв на виробничій травмі. Хоча, філія має рахунки заарештовані і коли стане платоспроможною  не знає ніхто.

Сьогодні вже 18, але червня, а я все ще вчусь ходити з ціпком, і то не швидко. Нога болить і набрякає. Накладати доводиться пов’язку з еластичного бінта. Вона тисне, а капіляри порушено, і доводиться часто розбинтовувати, аби нога «відпочила». Свого рятівника Берця, я поставив на вході до хати і демонструю всім хто заходить. Але таких небагато. Вони переконують, що я щасливий, бо цілі кісті. 

Покладайтесь на своє щастя, але обережно :)